19November2018

«Я ЛИШ СТРУНА НА АРФІ УКРАЇНИ…»

  • PDF

У нашому університеті відбувся літературний вечір пам’яті юної письменниці Олександри Бурбело

Бурбело Олександра, літературний доробок якої постає духовним скарбом новітнього українського слова, народилася 1 січня 1998 року. За свої 15 років життя Саша встигла залишити помітний слід в українській літературі: видала 5 збірок поетичних та прозових творів, друкувалася в газетах та журналах, перемагала в багатьох Міжнародних та Всеукраїнських літературних конкурсах.

У 2010 році Олександра Бурбело у ІІ Всеукраїнському літературному конкурсі журналу «Крилаті» на краще фантастичне оповідання зайняла І місце.

У 2011 році стала лауреатом національного літературного конкурсу «Я козацького роду» в номінації «Авторська поезія героїчної тематики», а також лауреатом Всеросійського літературного інтернет-конкурсу «Волшебное перышко».

У 2012 році на Міжнародному поетичному інтернет-конкурсі імені М.С.Гумильова (м. Санкт-Петербург) отримала дипломом лауреата Першого ступеня.

Дипломом лауреата нагороджена в Міжнародному літературному конкурсі школярів «День Єнота – 2013». У цьому ж році нагороджена грамотою Департаменту освіти Вінницької ради за зайняте І місце в міському конкурсі поетів-початківців «Зелене гроно». Спеціальну відзнаку «Козацька балачка рекомендує» отримала на Всеукраїнському літературному конкурсі за поему «Перемога під Синіми Водами» (м. Київ, 2013р.). У художньому та поетичному конкурсі «Край п’яти січей» (м. Нікополь) за вірш «Іван Сірко і Нікопольщина» Олександра Бурбело одержала найвище визнання – Гран-прі від журі.

Серед її друзів по перу були відомі сучасні письменники та поети:

класик української літератури, член Національної спілки письменників України Всеволод Нестайко, який листувався з юною письменницею, написав рецензію на 2-ге видання її книги «Первоцвіт»;

член спілки письменників Росії Віктор Жорник, який захоплювався літературним хистом Олександри, вів з нею активне листування, рецензував її твори, придумав їй псевдонім Олександра Таманська;

член Національної спілки журналістів України Тамара Артем’єва, яка присвятила своїй подрузі по перу кілька віршів.

5 вересня 2013 року перестало битися серце юної письменниці Олександри Бурбело.

Батьки — заступник директора Інституту МАД ВНТУ, докторант, доцент, Світлана Бевз, та заступник начальника служби програмного супроводу ПАТ «Вінницяобленерго» Сергій Бурбело, втратили єдину доньку.

Українська і світова література втратила талановитого автора, поета і прозаїка. Олександра Бурбело встигла відбутися як письменниця, твори якої стали подією в літературі. Вічна їй пам’ять і наша любов та шана!

 

 ТВОРИ ОЛЕКСАНДРИ БУРБЕЛО

Український Парнас

Україно, вишнева лебідко!
В білім цвіті пливеш сяйвом трав.
Ми питаємо, ненечко, звідки
І куди, і хто путь твій пізнав?

Ще в далекому середньовіччі
В Синьоводськім палала бою.
Там, де Буг і Дніпро, в межиріччі
Ти відстояла волю свою.

Відсіч грізну грабіжникам лютим
Дав той бій, і притихла Орда.
Всій Європі повік не забути,
Як її оминула біда!

Наші пращури – скіфи, трипільці,
Що жили тут, на щедрій землі,
Були воїни, вправні умільці
На твоїм, Україно, крилі.

Тож таким і козацтво постало
У великих і славних боях.
Плата кров’ю святою – немало!
Нею землю полито в полях,

У лісах, у квітучих дібровах
За нащадків, а цебто за нас!
Україно моя чорноброва,
Поетичного серця Парнас!

Все тобі, кожна думка і слово,
Щоб у веснах ти вічно цвіла
У вишневих квітучих обновах
В кожнім місті, в садочках села!

 

 Берізка і платан

Берізка в платті із парчі,
Що виткали небесні феї
Для неї, любої, вночі,
Неначе снігова лілея –

Окраса нашого двора,
Струнка, висока, тонкостана!
Під нею наша дітвора
На гірку витягала сани.

Всім люба, бо ж яка краса!
На гілочки її тоненькі
Ще й іній сиплють небеса,
Плетуть мережива легенькі.

Минають вражені вітри,
Щоб не струсить ниток сріблястих.
Скажу, і не повіриш ти,
Від чого їй прийшлось пропасти!

Почувся вантажівки рик.
Відповідальні роботяги –
До всього кожен, мабуть, звик,
Бо вистачило в них відваги –

Спиляли дерево гінке,
Що п’ятий поверх вже минало.
Стріпнулося гілля тонке,
І так берізоньки не стало.

Її забрали в той же день –
Для шашликів, мов, пригодиться.
А у дворі лишився пень
І сліз струмки на наших лицях!

А нещодавно довелось
Таку побачити картину:
Я, щоб купить собі чогось,
Зайшла в Криму до магазину.

Посеред зали ріс платан –
Гілками уже поза дахом!
Пишався, як татарський хан,
А з двору видавався птахом,

Якому зберегли життя
І не підрізали крилята.
Тож не зазнають каяття
Ані дорослі, ні малята!

 

Скіфська пектораль

Мов скіфська пектораль – Чумацький Шлях,
Галактика, в якій усі ми вдома.
У Скіфії тепер осіння втома
І майорить барвистий листостяг.

Спогадопад у нашому саду –
Усе було тоді таке вогнисте!
Нині ж повітря прохолодно-чисте.
Я стежкою до Скіфії іду.

В потоках часу в’яне ковила,
Зітхає море хвилею прибою.
О, Скіфіє! Ми й досі все з тобою,
Бо ж ти насправді тут колись була.

Незламна і нескорена в боях.
Тобі поразки не були знайомі.
Прикривши скарб, мостились на соломі
І ночували просто на возах.

Жахався ворог імені твого,
А ти мечу молилась і свободі.
Розповідають в нашому народі,
Що так воно колись же і було.

Оця земля, де ми усі народ,
Свободою освячена з прадавна
Та іменем своїм великим славна,
Страшним для ошуканців і заброд.

Ми скіфи. Наші коні мчать учвал,
А вогнища в серцях сягають неба!
І нам нічого іншого не треба –
Ось тільки цей святий дев’ятий вал!

Так, скіфи ми, бо в наших жилах кров,
А не вода струмує у безсмертя.
І ми буваємо жахливо вперті,
Як важимо позбутися оков.

За рідний край, і за його святині,
І за козацьке славне знамено.
Ми скіфи, отож нам не все одно,
Чи вільно жить на цій землі Людині.

Палає осінь на семи вітрах,
Нуртує в Україні барволистом.
Хизується калинонька намистом.
За синню в небесах – Чумацький Шлях!

 

Я лиш струна на арфі України

Я лиш струна на арфі України,
Зі співом ніжним, лагідна, дзвінка.
Верба-арфістка поетеси Ліни
Мене гіллям легесенько торка.

Буває, дощик крапотить по струнах,
І я співаю з ними в унісон.
Вся Україна у піснях і лунах –
Такий уже акустики закон.

Озвалися луною Закарпаття
І Чорний ліс у Вінницькім краю...
Гуртом візьмімось, українці-браття,
І возвеличім землю ми свою!

Ось сонечко всміхається іскристо,
Де передзвін на польових вітрах.
А в небесах, як зоряне намисто,
Галактики сім’я – Чумацький Шлях.

Вітає всесвіт Україну-неню
І нас, її дітей, теж разом з нею!

 

Лісовичок і Мавка

Чи не траплялося в зимовім лісі
Зустрітись вам коли Лісовичку?
Якось було: в розламанім горісі,
У шкаралупці, спав він на бочку.

Такий маленький, а господар лісу,
Оцих дубів розлогих і беріз.
То кине десь туман він, як завісу,
То чеше біля річки верболіз,

Щоб не кудлатився, як збита вовна,
А розрівняв стебло своє гінке.
В Лісовичка обов’язків же повно,
Життя у нього, мабуть, нелегке.

Але йому допомагає Мавка,
Що цілу зиму спочива в дуплі.
Коли злякати кого схоче – гавка,
А навесні бере до рук граблі,

Порозгрібає листя під дубами –
І проліски проклюнуться ураз.
Вона торкнеться ще до них губами,
І з’явиться найкраща із окрас

Старого лісу – квіточки синенькі,
Хоча іще то тут, то там сніги.
Та зігрівати подихом легеньким
Найперші квіти Мавці до снаги.

Оберігай же й ти маленькі квіти,
Не виривай цибульки, корінці,
І будуть вони в лісі так синіти,
Як очі Мавки, ніжні квіти ці!

 

Шевченків гонорар

Той гонорар Шевченків пам’ятала
І довго ще раділа дітвора:
Аж віз цукерок – накупив немало!
Возив його від двору до двора.

Так солодко, що аж злипались губи!
Забулися дитячі всі жалі.
– Чи любимо солодке? Дуже любим!
Це ж люблять всі і в місті, і в селі!

Тарас Григорович всміхався тихо
Та правив віз по київськім шосе.
І він забув тоді про горе, лихо –
За мить таку простив оте усе.

А діти щебетали, наче птахи,
Сміялись незабудками очей.
Раділи і багатші, й бідолахи.
І не питав ніхто:
                       – А чий оце?

Були всі рівні біля того воза,
І кожен обирав те, що хотів.
Поет радів, і навертались сльози.
Вони у «Кобзарі» його між слів!

Найбільше читають

 left direction
 right direction