Він пішов захищати Україну добровольцем. Тоді, коли було найстрашніше і найважче. Воював у 2014-му, 2015-му. Весь час на передовій — Донецька область, потім під Маріуполем.

Поранення, контузія. Госпіталь. Реабілітація. І знову — на передову.

Дмитро каже, що тепер у нього не один День народження. І навіть не два.

Завдяки побратимам, які самовіддано, ризикуючи власним, рятували його життя. Траплялось і він заступав собою друга. Обопільно.

На війні смерть поруч. До неї не те, що призвичаюєшся — скоріше усвідомлюєш, відчуваєш. І розумієш, що вона лише одна. Лише раз. Тому майже не боїшся.

Відваги додає й те, що знаєш кого ти тут в окопах захищаєш. Усіх, кого любиш, хто тобі безмежно дорогий і рідний.

Дмитро каже, що хлопці самі спокійно і розсудливо вчились один в одного: раптом зі мною щось, ти повинен уміти скористатись моєю зброєю.

— З дитинства люблю історію. Як Росія з України збиткувалась, знущалась, зраджувала, кидала напризволяще… Дружба з Росією завжди ситуативна. Мої обидва дідусі воювали на Другій світовій. Тепер і мені довелось. Дуже важлива підтримка рідних. Душа болить нестерпніше, ніж тіло. Самому цей біль, самому війну тяжко пережити. А чи й неможливо. Тому що війна не відпускає. Сниться і будить вночі. Обстріл, я в окопі. Де ж моя зброя?! Де вихід з бліндажа? Поки збагну, що я вдома… Тяжко з цим справитись. Третя година ночі. Четверта, п’ята ранку… І голову схопивши в руки, думаєш — чому воно у житті так? Чому війна? Життя таке ж коротке, таке крихке… Це щастя, що повернувся.

Дмитро Турчик закінчив бакалаврат і магістратуру Інституту екологічної безпеки та моніторингу довкілля. Нині навчається в магістратурі факультету менеджменту та інформаційної безпеки.

Розумний, розсудливий, оптимістичний.

— Україна переможе. Інакше не може бути. Завжди перемагає не той, хто потужніший, територіально більший. А той, на чиєму боці правда.

Ірина ЗЯНЬКО